Жити – пити (збірник) - Забужко Оксана Стефанивна (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
Далі або слів не було, або він їх не знав. Напевне, втратив частину й першого куплету. Проте, доспівавши до кінця, починав спочатку, справді нагадуючи тата Карло з його незмінною шарманкою. Коли я нарешті видряпав фотика з якогось несподіваного закапелка, Наливайко буквально вихопив його в мене з руки.
– Годиться, – кивнув, покрутивши апарат у руках, потім критично оцінив мою обшарпану зовнішність, – за творчого работніка заканаєш. Фотохудожники всі такі.
– Слухай, я фотографувати не годен, – не знаючи, у що Макс хоче мене вписати, я все ж таки виключно з інстинкту самозбереження спробував опиратися.
– І не треба. Просто так – клац, клац, клац! – Журналіст стиснув правицю в кулак і кілька разів ворухнув великим пальцем, імітуючи процес натискання на кнопку фотоапарата. – Знімків із тебе ніхто все одно вимагати не буде. А при вході назвешся Сидоровим чи Товкайлом, як захочеш.
– Перед яким входом?
– На презентуху йдемо, – витримавши коротку паузу, Макс розшифрував: – Презентацію.
– Що презентують?
– Тобі не один хер? Потриндять хвилин сорок, далі – поляна для преси.
– А… нас пропустять?
– Не сци в компот – мене пропустять. Ти фотокор. Тим, хто поляну накриває, головне – аби в залі три десятки журиків сиділо. Бажано хоча б зо дві телекамери. А ти будеш ходити перед ними і клацати. Зараз хоч цифровики пішли, а раніше такі ухарі знаходились – на порожній апарат все знімали. Це називається «американка», січеш? – Наливайко глипнув на годинник. – То як? Рулимо?
Хтозна…
Можливо, тривала відсутність не лише нормальної, а просто людської компанії відіграла в прийнятті рішення вирішальну роль. Мабуть, мій товариш Наливайко таки був непоганим журналістом, раз угадав – компанії наразі потребував не стільки він, стільки я сам. І вперше за час нашого в принципі випадкового і загалом необов'язкового знайомства всередині мене почала зароджуватися впевненість: Наливайко, в принципі, нормальна людина.
Навіть, чого вже там, зовсім непогана.
При вході у невеличкий зал, де ще до початку всім не вистачало стільців, мені тицьнули прозору течку з кількома сторінками друкованого на комп'ютері тексту.
До першої сторінки канцелярською скріпкою причепили календарик на наступний рік з кольоровою емблемою невідомої мені фірми. Степлером до іншого папірця причепили візитку з такою ж назвою.
Я спробував зрозуміти хоча б приблизний зміст написаного. Аж раптом помітив, що, окрім мене, цього не намагається зробити жоден з присутніх. Наливайко знав тут багатьох, принаймні кивав комусь чи вітався за руку. Стрімко просвердливши невеличкий гурт біля столу, де стояли пляшки з мінералкою, від схопив одну, неначе вловив золоту рибку, відкоркував і зробив кілька жадібних ковтків просто з горлечка. Після того, задоволений, повернувся до мене, підморгнув.
Коли почалася презентація, стало ясно: чоловіки в добротних костюмах просто переповідають текст, що його отримав кожен присутній. Тож яснішою суть того, що відбувалося, не стала. Принаймні для мене.
Зате я перейнявся надзвичайною важливістю впровадження нових будівельних програм, втілення яких у життя призведе до створення єдиного бізнесового обличчя історичному центру Києва. Тобто замість розрізнених невеличких торгівельних точок виросте один єдиний торгі-вельний комплекс і офісний центр. Хрещатик при цьому накриють скляним куполом від Бессарабки до Європейської площі включно. Кілька разів клацнувши для порядку фотоапаратом, я занудьгував. Та Наливайко мав рацію – довго все це не тягнулося. За сорок хвилин присутніх запросили до сусідньої кімнати для спілкування в неформальній обстановці.
– Не клацай таблом у великій родині, – виринув він біля мене і, немов дитину, потягнув за руку в гостинно прочинені двері. Ми зайшли одними з перших, тому, коли Макс отетеріло пригальмував, загальний рух трошки застопорився.
– Чого ти?
– От, блядь, жлоби…
Усе ж таки в мого бувалого в бувальцях поводиря вистачило вишколу в останній момент не матюкнутися обурено на весь голос, тому фраза прозвучала як констатація прикрого факту. Ззаду нас активніше підштовхнули, ми опинилися біля самісінького столу, і я зрозумів Наливайкову реакцію.
На столі стояли в рядок пластмасові стаканчики, наповнені трохи більше ніж на половину шампанським, і кілька розкритих коробок цукерок. Між ними для чогось розклали стосики рожевих паперових серветок. З переліку, яким по дорозі нагнітав інтригу Макс, не виявилося нічого: ані горілки, ані коньяку, ані бутербродів з ікрою. Тим часом нас оточили інші журналісти, спритні руки хапали «келихи», дехто цупив два відразу.
Спіймавши за лікоть якогось невисокого лисуватого чоловіка, Наливайко люто засичав на нього:
– Льоня, твою дівізію, хто казав «водяра, водяра»…
– Ой, не виступай, – вочевидь, низенького Льоню стіл також ображав. – Я хіба знав? Мені втирали – контора солідна, поляну організує, як треба, – спорожнивши двома ковтками впольований стаканчик, він зиркнув на стіл у пошуках другої порції.
Тут я помітив: ми з Наливайком стоїмо з порожніми руками. Проте шампанське зникло швидше, ніж ця думка нарешті осяяла мою голову. Цукерки ще лишалися, їх підсовували до себе жінки з сумочками через плече. Тим часом хтось уже про щось говорив, інші мусили сприймати це як тост. Та Макса із Льонею, як і переважну більшість гостей, тости за процвітання та успіхи без обіцяної поляни однозначно дратували.
– Ну? – мій знайомий запитально подивився на низенького.
– Що «ну»? Є варіант, – Льоня крадькома роззирнувся. – Своїм ходом, правда, тягнутися треба… За півтори години презентуха з приводу нового екологічно чистого трамвайного маршруту через увесь Київ. Трамвай майбутнього називається чи щось таке. Там транспортники, не якась мутотень. Контора ніби солідна…
– Ми вже, Льончику, прийшли в одну солідну контору, – Наливайко докірливо кивнув на остаточно спустошений стіл. – Витратили час. Ти знаєш, скільки тепер коштує робоча година нормального пишучого журналіста-стрінгера?
– Там облому не буде, зуб даю, – для переконливості лисуватий торкнувся нігтем великого пальця до верхнього різця. – На минулому тижні вони вагони презентували, які будуть по тому маршруту майбутнього їздити. Фішка в національному виробнику. Не закуповують, а самі роблять. Переобладнали покинуту картонажну фабрику. Теж презентуха була місяців два тому, – Льоня задоволено примружив очі, нагадавши мені чомусь ситого кота, котрому чухають за вухом. – Ох, дали жизні там, старий, ох, дали… Цирк зажигает огні… Мене хтось через чорний хід виносив. Свої або охорона…
Приємні спогади колеги почали виводити Наливайка з рівноваги. Іноді я його таким бачив.
– Чого тоді стоїмо? Ти взагалі за цей довбаний фуршет, – він показав на стіл, з якого тим часом розтягнули навіть серветки, – нам з колегою попав. Скажеш, не так?
– Не скажу, – лисуватий примружив на мить очі, про щось думаючи, ляснув Макса по плечу. – Погнали наші гороцьких!
На час, поки ми йшли до найближчого місця приземлення, Наливайко завів свою шарманку, повторюючи в такт крокам:
Уже коли приземлилися в забігайлівці, я нарешті офіційно познайомився з Льонею, простягнувши руку й назвавши себе. Той знизав плечима (для чого, мовляв, йому знати, як мене звуть), але простягнуту руку ледь стиснув. Далі винуватець, котрий збив нас з пантелику, почав замазувати, точніше, заливати провину. У розмову я не встрявав, навіть не слухав їх. Медитативно сьорбав коньяк і жував бутерброд з ковбасою. Перед тим, як вирушати на нову, за словами Наливайка, точку, він послав колегу ще раз до бару. Годинник показував половину другої дня.
